Поезія Норвегії

Пер Бронкен

Пролог перед тишею

ми народжуємось у траві
ми народжуємось з тугою в серці
ми народжуємось у пахучому сяйві зелені
серед стебел м'яких серед холоду листя
конюшини голівки кивають нам
і ніжні обличчя фіалок кивають нам
ті чорні, ті сині вибирай щонайкращі
ми ссемо груди своїх матерів
пахощі червоних і білих стокроток
нам ніздрі лоскочуть - ми родимося в траві
потім довго ми спочиваємо на килимі моху
серед білих серед майже прозорих лісових зірочок
ми народжуємось у траві
на запашній луці народжуємось
ми народжуємось з тугою в серці
ми виростаємо скоро ми вищаємо
вищі та вищі понад квітки понад траву
ми що гралися між рожевих стокроток
виростаємо вищі за будь-яке зело
вище дерев вивищуємось
виростаєм такі височенні що тінь
пада мечем полум'яним на небо
крилить безкрилим птахом серед вітрів
ми ростемо бо нас туга жене
ми тягнемось далі і далі за власною тінню
аж поки хмари нам плечі оточать
аж поки змусять нас очі вгору звести
де ми не можемо бачити нічогісенько
бо сонце засліплює нас височенних
ми нічого колись не знали а все розуміли
ми тепер більше нічого не тямимо
навіть не тямимо доки туга наша сягає
ми входимо непритомними
в сон позбавлений сновидінь
поринаємо в стан який визнаємо нестерпним
але миримось з ним як з неминучим
про щось інше не знаємо ми нічого
відчуваємо ми нудьгу в усьому
нам полегкістю мить та здається
коли ми зів'янемо і впадемо
крізь хмари летючі поринемо геть назад до землі
всевідаючу красу квітів охопим на мить
але так запізно вже так запізно
і нічого не збагнувши
вмираємо ми

(Переклад І. Драч)

1 2